Пам’ятаю, у цей час два роки назад я нічого не могла писати, тільки плакала. Ось один текст, народжений тоді – від безсилля і внутрішньої порожнечі. Тільки зараз вирішила його виставити.
Коли калатали дзвони Святомихайлівського Золотоверхого... вогонь... вода... кров... і смерть... А ти сидиш біля телевізора... або ховаєш голову під подушку... і плачеш... замість того, аби встати поряд з тими, за кого боїшся... ким пишаєшся... кого оплакуєш...
Набат
За вікнами темно,
І темно в душі,
І пишуть даремно
Нездари вірші.
Вста-вай, вста-вай.
І-ди на май-
Дан-дан, дінь-дінь!
Вста-вай, і-ди!
Шершава подушка,
Бугристий матрац,
І плаче психушка
По кожному з нас.
Вста-вай, вста-вай.
І-ди на май-
Дан-дан, дінь-дінь!
Вста-вай, і-ди!
Годинник стукоче
І б’є по чолі.
Не можу! Не хочу!
Та ж діти малі!
Вста-вай, вста-вай.
І-ди на май-
Дан-дан, дінь-дінь!
Вста-вай, і-ди!
Вікно, телевізор,
Подушка, диван...
Бензин і залізо –
Чекає майдан.
Вста-вай, вста-вай.
І-ди на май-
Дан-дан, дінь-дінь!
Вста-вай, і-ди!
Всі разом, за руки –
Ланцюг не порвуть.
Злітаються круки.
Надії живуть!
Вста-вай, вста-вай.
І-ди на май-
Дан-дан, дінь-дінь!
Вста-вай, і-ди!
|
